Учбові заклади: минуле і сучасне
 |
Автор: Алёнка Журавель
Опубликовано: 960 дней назад (3 октября 2009)
Блог: Моя Украина
Рубрика: Без рубрики
Настроение: норма
|
+1↑ Голосов: 1 |
План
I. ВУЗи мого краю: минуле і сучасне.
а) Вище гірниче училище…
б) Класична гімназія…
в) Маріїнська жіноча гімназія…
г) Перше реальне училище…
д) Жіноча школа…
е) Залізничне училище…
II. Від інституту до університету…
Вище гірниче училище – національна гірнича академія України.
Швидкий розвиток гірничодобувної і металургійної промисловості на півдні Російської імперії після того, як почалося практичне освоєння Донецького вугільного і Криворізького рудного родовищ, гостро поставив проблему підготовки місцевих інженерно-технічних кадрів.
У зв’язку з цим 26 січня 1896 року на засіданні гласних Катеринославської думи було порушене питання про необхідність заснування гірничого інституту, а в липні цього ж року дума звернулася з проханням про це в Петербург, до міністерства фінансів, якому підпорядковувалися подібні навчальні заклади.
До цієї думської ініціативи в урядових установах та різних організаціях поставилися з розумінням, Але зразу ж виникли розходження відносно її реалізації: одні вважали, що потребу в гірничих інженерах треба вирішувати шляхом розширення і реформування вже існуючого Петербурзького гірничого інституту, другі схилялися до створення відповідного факультету у нещодавно відкритому Харківському технологічному інституті, треті доводили, що країні потрібні не інженери, а спеціалісти гірничої справи середньої ланки(техніки тощо), а тому пропонували створити в Катеринославі Вищу штейгерську школу і, нарешті, четверті висували компромісне рішення про відкриття в місті Вищого гірничого училища з наданням його випускникам звання не інженера, а гірничого техніка(цю пропозицію підтримав міністр фінансів С.Ю.Вітте, а потім з нею вимушена булла погодитись і Катеринославська дума).
Після тривалих дискусій і обговорень вищезазначених пропозицій Державна Рада схвалила останню з них і 4 червня 1899 року затвердила «Порложення» про Катеринославське вище гірниче училище (КВГУ).
Ним передбачалося, що воно, по-перше, на відміну від інших гірничих училищ є вищим і для вступу до нього треба мати середню освіту, по-друге, воно здійснює підготовку своїх випускників не для науково-теоритичної, а для практичної діяльності, по-третє, теоритичне навчання його студентів триває три роки, по-четверте,училище має два відділення –гірниче і заводське, По-пяте, готує спеціалістів для півдня. Росії.
Важливими питаннями, які постали на шляху створення КВГУ, Були також про місце спорудження навчальних корпусів училища та його фінансування.
Розглянувши різні пропозиції про розташування КВГУ ( у тому числі в Потьомкінському саду), дума визнала кращою з них територію Соборної гори.
Для залучення коштів на будівництво училища (крім державних джерел) міською думою в червні 1899 року був створений «Комітет для збору пожертвувань на облаштування приміщень К.В.Г.училища», який, розгорнувши відразу активну діяльність, уже через рік мав на банківському рахунку від гірничопромисловців, губернського і повітових земств, дворян, купців та ін.більше як півмільйона рублів.
До зведення власних будинків училища заняття в ньому було вирішено проводити у пристосованих для цього приміщеннях потьомкінського палацу, господар якого – Катеринославське дворянське зібрання – дав на це згоду.
З 352 абітурієнтів, які виявили бажання стати студентами училища, після конкурсних іспитів до вступних екзаменів було допущено 177 абітурієнтів,77 з яких витримали їх і були зараховані на перший курс.
30 вересня 1899 року у великому залі палацу відбулося урочисте відкриття КВГУ.
А 19 серпня 1900 року на місці колишньої Ярмаркової площі Були закладені за проектом відомого архітектора – академіка О.М.Бекетова два корпуси училища в стилі «модерн»: головного – фасадом на Катериининський (К.Маркса) проспект і хімічного – фасадом на Поліцейську(Шевченка) вулицю(тепер це внутрішня сторона території гірничої академії).
У 1902 році будівництво хімічного корпусу було закінчене (у головному корпусі було зведене лише південне і східне крило), завдяки чому заняття студентів КВГУ в 1902-1903 навчальному році відбувалися вже у власному приміщенні.
В тому ж навчальному році в училищі відбулися ще дві знаменні події: перша з них пов’язана з переходом(на клопотання ради училища) від три- до чотирирічного навчання, друга - з першим випуском восьми рудничих інженерів і восьми інженерів-металургів (серед них були такі відомі пізніше вчені викладачі як І.І.Танатар, А.П.Виноградов, Г.Є.Євреїнов та ін.).
Авторитет училища в підготовці кваліфікованих спеціалістів, як і попит на них, з року в рік зростав, у зв’язку з чим рада училища відновлює клопотання про надання училищу статусу інституту, а його випускникам – звання гірничого інженера, а також про державне асигнування коштів на добудову головного корпусу (через фінансові труднощі із його проекту довелося виключити будівництво приміщень конференц-залу, музею і домової церкви).
Настійні звернення ради училища, підтримані міською думою, до міністерства торгівлі та промисловості, якому тепер було підпорядковане училище, врешті-решт увінчалися успіхом: міністерство добилося прийняття спочатку Державною Думою, а потім Державною Радою постанови «О преобразовании Екатеринославского горного училища в горній институт». 17 червня 1912 року цар Микола ІІ на проекті цієї постанови «начертал» : «быть по сему». Інституту було присвоєне ім’я імператора Петра І.
Після цієї події хімічний і головний корпуси добудовуються з наданням їм, у результаті деякої реконструкції, більш класичних форм за проектом архітекторів – братів Бернардаці.
Центральна частина фасаду головного триповерхового корпусу інституту з входом до нього булла прикрашена шестиколонним, доричного ордеру, портиком, на трикутному фронтоні якого красувалася гірнича емблема, оповита вінком зі стрічками.
Із початком Першої світової війни через брак коштів внутрішні опоряджувальні роботи в фасадній частині та лівому крилі головного корпусу інституту залишилися незавершеними.
Незважаючи на це, під час війни в ньому – після поспішних «косметичних»доробок
настелювання підлоги, засклення вікон і т.п.) – був розміщений лазарет для «нижніх чинів».
У той же час (1915) будівництво житловорго будинку для професорськл-викладацького персоналу інституту на розі нинішніх проспектів К.Маркса і Гагаріна було закінчене.
Під час громадянської війни (1918-1920) заняття в інституті не проводилися. Вони Були відновлені 1921 року. У цьому році при інституті, який отримав ім’я відомого більшовика Артема (Ф.А.Сергєєва), був створений робітничий факультет (робфак) для підготовки до вступу в нього абітурієнтів уже нового, порівняно з дореволюційним, соціального складу: було прийнято 117 слухачів переважно з робітничого середовища.
Робота інституту поступово нормалізувалася. У 1924 році його коллектив урочисто відзначив 25-річний ювілей свого навчального закладу в добудованому на кошти, асигновані Раднаркомом, головному корпусі. В інституті в цей час функціонували три факультети: гірничий (444 студенти), металургійний (420) і гірничо-механічний (441).
У 1941 році, коли німецько-фашистські війська наблизилися до міста, велика группа викладачів інституту біла евакуйована до Свердловська, де одна частина з них отримала призначення на інженерні посади гірничих підприємств Уралу і Середньої Азії, а друга – на викладацьку роботу в Свердловському і карагандинській філії Московського гірничих інститутів.
В окупованому Дніпропетровську в головному корпусі гірничого інституту німці влаштували шпиталь, а відступаючи з міста у жовтні 1943 року, спалили його разом з іншими інститутськими корпусами.
Після визволення Дніпропетровська від окупантів евакуйовані викладачі гірничого інституту повернулися до рідного міста, і з вересня 1944 року його діяльність відновилася: на трьох факультетах інституту – гірничому, гірничо-механічному і геолого-маркшейдерському – навчалося 854 студенти, а учбовий процес забезпечували 98 штатних викладачів і близько 100 лаборантів.
Спочатку заняття відбувалися в будинку уцілілого студентського гуртожитку (у дві зміни) та інших приміщеннях, а з 1951-52 навчального року – в повністю відбудованому головному та інших навчальних корпусах інституту.
У післявоєнний час гірничий інститут ще більше зміцнив позиції провідного вузу країни з підготовки висококваліфікованих спеціалістів. Визнанням цієї його ролі стало надання йому у 1993 році статусу Державної гірничої академії, а в 1997 році – національної.
Закономірність акту – результат усієї історії діяльності гірничого вузу. Ось лише деякі її переконливі показники: за сто років існування вузу з його стін вийшло майже 56 тисяч фахівців різних спеціальностей, які працюють не лише в Україні, а й далеко за її межами. Підготовлено близько 150 докторів і понад 1700 кандидатів наук, видано більше 600 монографій та 250 підручників і навчальних посібників і т.п.
Важко переоцінити внесок у розвиток гірничодобувної, металургійної, хімічної та інших галузей промисловості, який зробили викладачі вузу, такі всесвітньо відомі вчені як М.І.Лебедєв, О.М.Терпигорєв, О.М.Динник, В.М.Маковський, М.О.Павлов, Я.І.Грдина, М.М.Протодьяконов, Л.В.Писаржевський, М.М.Федоров та інші своїми науковими відкриттями, технічними винаходами і розробкою нових технологій.
Особливе значення вище гірниче училище та інститут мали для розвитку культури й міста. Це перший вуз в його історії, від якого ведуть з 1930 року свій родовід ще два вузи Дніпропетровська: металургійна академія і хіміко-технологічний університет (із металургійного і хіміко-технологічного факультетів гірничого інституту).
У гірничому інституті проводилися також деякий час заняття на фізико-математичному та медичному відділеннях вищих жіночих курсів, створених у місті в 1916 році, і в яких потім започаткували університет і медичний інститут.
На базі гірничого училища та інституту тривалий час в Катеринославі діяло наукове товариство, яке відіграло значну роль у пропаганді науково-технічних знань серед жителів міста.
Викладачі і студенти гірничого вузу завжди були активними учасниками демократичного руху в Придніпров’ї. кращі традиції своїх попередників національна гірнича академія зберігає і продовжує в наш час. Академія сьогодні – це сім факультетів, на яких навчаються сім тисяч студентів, це сорок кафедр і близько шестисот викладачів, у тому числі більше 100 докторів наук, професорів і 350 кандидатів наук, доцентів, дев’ять корпусів (навчальних, лабораторних, спортивний), п’ять студентських гуртожитків, бібліотека з мільйонним фондом книг; багатий геолого-мінералогічний музей, музей історії вузу, навчально-геодезичний полігон.
Нині академія готує висококваліфікованих фахівців геологорозвідувальної та гірничодобувної галузей, паливно0енергетичного та мінерально-сировинного комплексів, машинобудування та систем автоматизації, інформатизації виробництв.
Ось такий шлях протягом століття пройшло засноване в 1899 році Вище гірниче училище.
КЛАСИЧНА ГІМНАЗІЯ – ФАКУЛЬТЕТ МЕДИЧНОЇ АКАДЕМІЇ.
Катеринославська класична чоловіча гімназія була одним із найстаріших середніх навчальних закладів не лише Новоросійського краю, а й Російської імперії.
Вона була створена на базі головного народного училища губернії (існувало з 1973 року) і урочисто відкрита 1 серпня 1805 року.
Спочатку гімназія містилася в дерев’яному будинку, розташованому на розі сучасних вулиць Леніна (з непарної сторони) і Плеханова.
Але в середині ХІХ ст. будинок вже не відповідав ні зростаючій кількості учнів, ні вимогам до його навчально-матеріальної бази, а тому в 1858-1862 рр. на основі «высочайшего» дозволу на Соборній площі було збудоване нове приміщення класичної гімназії.
Автором проекту був архітектор І.М.Скотников, а нагляд за його реалізацією (з 1858 року) здійснював міський архітектор А.М.Достоєвський , рідний брат великого російського письменника.
Обійшлося будівництво гімназії у 83 858 рублів 97 з половиною копійок (вміли рахувати гроші!). це був довгий двоповерховий будинок у класичному стилі.
На першому його поверсі містився пансіон (у гімназії щорічно проживало і навчалося близько 50 пансіонерів), учительська кімната, ряд кабінетів (природничий, мінералогічний, зоологічний, археологічний і нумізматичний) і службові приміщення.
На другому поверсі було 11 класних кімнат, фізичний кабінет, бібліотека і домашня церква в ім’я благовірного князя Олександра Невського.
До ХХ ст. в кабінетах класичної гімназії розміщувалися експонати створеного в 1849 році в Потьомкінському палаці губернатором Фабром і директором гімназії Я.Д.Граховим «музеума древностей» Катеринославської губернії.
На початку ХХ ст.(1904) до гімназії з правого боку був прибудований значних розмірів двоповерховий корпус з гімнастичною і актовою залами.
Крім навчального корпусу, на території гімназії – від Соборної площі до Гімназичної (Куйбишева) вулиці – було ше шість кам’яних її будівель, в яких розміщувалися пансіонський лазарет, складські приміщення, квартири директора, інспектора і обслуги.
У 1904 році в гімназії навчалося 430 дітей, у тому числі дворянського стану 225(52,3%), міщанського – 139 (32,3%), церковно-духовного – 29 (6,7%). Плата за їх річне навчання в 1889 році складала 60 рублів (для пансіонерів – 275). Основними дисциплінами, які вивчалися гімназистами, були: Закон Божий, мови (російська, латинська, грецька, німецька і французька), математика, природознавство, географія, історія, малювання і чистописання.
До тих, хто порушував дисципліну, в гімназії до 60-х років ХІХ ст. застосовувалися тілесні ті інші покарання.
Гімназисти брали також активну участь у роботі різних гуртків, співали в зорі, грали в духовному оркестрі, часто виступали в благодійних концертах. У гімназії на початку ХХ ст.. було створене товариство «Сокіл» і на Соборній площі влаштовувалися масові спортивні виступи його бойскаутів.
У гімназії працювали високоосвічені викладачі, серед них випускники Петербурзької академії мистецтв І.І.Городницький (співкурсник Т.Г.Шевченка), В.Ф.Перятин і Ф.Ф. Рєпнін-Фомін (його картина «Портрет Мефодія Мізка» та ескіз «Звернення Мініна до новгородців» є в Дніпропетровському художньому музеї), український композитор і фольклорист П.П.Сокальський та інші.
У 1857 році гімназію інспектував попечитель одеського навчального округу, відомий російський хірург М.І.Пирогов.
Чимало випускників гімназії стали діячами науки і професорами багатьох вузів Росії: Московського, Київського і Харківського університетів, Петербурзької медико-хірургічної академії та ін.
З 1922 року в цьому будинку розташувався медичний інститут (з 1931 року – новоутворений, перший на Україні, санітарно-гігієнічний факультет).
Під час Вітчизняної війни прибудоване в 1904 році крило було зруйноване (його стіни розібрали в 70-ті роки), а в уцілілій частині будинку – після звільнення міста від німецько-фашистських загарбників – знову відновив свою діяльність санітарно-гігієнічний факультет медінституту.
У 1984 році він переїхав у поруч споруджений для нього будинок оригінальної архітектури (автори проекту – архітектор М.Б.Шнеєрсон та інші), а в старому корпусі залишилися підготовчі курси інституту (тепер академії), кафедра судово-медичної експертизи, госпрозрахункова діагностична лабораторія «Бактерін». У жовтні 1994 року в ньому розпочалися заняття медичного коледжу з підготовки медсестер, а в 1998 відбувся перший їх випуск.
Нині в цьому корпусі міститься третій медичний факультет, у структурі якого підготовче відділення, навчання студентів-контрактників за профілем – лікувальна і медико профілактична справа і педіатрія, підготовка сестер – бакалаврів медицини (такий високий їх статус визначений Міністерством охорони здоров’я України у 1998 році). У корпусі продовжує свою діяльність діагностична лабораторія фірми «Бактерін», а також декілька комерційних закладів на орендних умовах.
Будинок колишньої класичної гімназії є архітектурно-історичною пам’яткою міста, а між іншим його приміщення вже давно не знали ремонту і нині в аварійному стані, що не може не викликати серйозного занепокоєння у тих, кому дорога історія міста.
МАРІЇНСЬКА ЖІНОЧА ГІМНАЗІЯ – СЕРЕДНЯ ШКОЛА №33
З кінця 50-х років ХІХ ст.. активізується відкриття в містах Російської імперії різного роду училищ і гімназій, а подекуди – нових університетів та інститутів. Не обминув цей прогресивний процес і жіночу половину населення країни, для якої створювалися спеціальні жіночі училища і гімназії.
У Катеринославі питання про створення жіночого навчального закладу було порушене передовими колами дворянства в 1859 році.
Колишній відомий учитель місцевої духовної семінарії, а з 1829 по 1849 рік – класичної гімназії А.С.Понятовський для такого закладу пожертвував власний двоповерховий будинок на Троїцькій (Червоній) площі.
Але після смерті А.С.Понятовського (1862), всупереч його волі, в будинку на прохання губернатора Із вольського було розміщено шпиталь Сімферопольського піхотного полку. І лише завдяки настійним клопотанням розпорядників майна покійника, шпиталь з будинку було відселено і в ньому після капітального ремонту (губернське дворянство асигнувало на це 31 282 рублі) 30 серпня 1865 року було урочисто відкрито жіноче училище 1-го розряду в складі чотирьох класів і 64 учениць.
Через п’ять років, коли в училищі було вже сім класів, воно було перетворене на гімназію з наданням їй назви Маріїнської (навчальні заклади Росії тоді були під заступництвом імператриці Марії Олександрівни, дружини Олександра ІІ). Але свій остаточний статус гімназія набула в 1871 році, коли в ній з’явився 8-й клас.
Особливістю її було те, що тут навчалися дівчата не лише зі знатних, а й з бідних родин, для чого в 1881 році при гімназії було створене товариство допомоги – у вигляді благодійних акцій і пожертвувань – бідним ученицям, а також загальноміське «Общество попечительства о Женском образовании в г.Екатеринославе».
У 1886-87 навчальному році в гімназії вже навчалося 458 учениць, з них із сімей дворян і чиновників – 221, почесних громадян і купців – 118, міщан – 101, священнослужителів – 8. для 30 учениць з бідних сімей існувало 30 стипендій, тобто навчання було безкоштовним.
Добре поставлене навчання в гімназії, організація в ній різних гуртків (літературного, різного рукоділля), створення вищезазначеного товариства допомоги (для плати за навчання, придбання одягу, лікування) ученицям з бідних родин – усе це значною мірою стало можливим завдяки невтомній енергії, винятковим організаторським здібностям, високій освіченості, передовим переконанням, а також природній доброті й чуйності начальниці (директора) гімназії Олександри Якимівни Риндовської.
До речі, дочка О.Я.Риндовської – Олександра Калмикові, яка закінчила цю ж гімназію, у 90-ті роки створила в Петербурзі великий книжковий склад літератури прогресивного спрямування і на кошти від продажу її фінансувала більшовицьку партію, зокрема видання газети «Іскра».
Учениці гімназії, крім природничих наук (природознавства, фізики, географії), вивчали математику, російську та іноземні мови, історію, педагогіку, рукоділля, спів, музику, мистецтво танцю і після закінчення навчання отримували звання домашньої наставниці або домашньої вчительки.
Після революції гімназія була перетворена на єдину трудову школу , спочатку семикласну, а з 1937 року – десятирічку. Під час Вітчизняної війни будинок уцілів, і в ньому – після звільнення від фашистських окупантів – 33-я середня загальноосвітня школа однією з перших в Дніпропетровську відновила навчання.
Сучасного вигляду будинок школи набув у 1975 році після реконструкції: був надбудований третій поверх, споруджене праве крило, де на першому поверсі розмістилася їдальня, а на другому – спортивний зал.
Якщо в гімназії, а потім у школі до реконструкції вхід був з красної площі, то тепер він у лівому крилі на вул.Красній.
У будинку, яким він став, тепер важко впізнати колишню Маріїнську жіночу гімназію з її класичними формами.
ПЕРШЕ РЕАЛЬНЕ УЧИЛИЩЕ – НАВЧАЛЬНИЙ КОРПУС НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
Перші реальні училища в Росії з’явилися в 1864 році. Їх уведення було викликане потребами швидкого промислово-економічного розвитку в пореформений період: у реальних училищах на відміну від гімназій замість стародавніх мов значно більше годин відводилося на вивчення математики, природничих наук і сучасних мов.
Рішення про відкриття в Катеринославі першого реального училища міська дума прийняла 17 травня 1874 року, а з 1875 року в ньому в двох класах (31 учень) розпочалися заняття.
Спочатку училище містилося в малопристосованих для навчання приміщеннях приватних домовласників Горовіца і Штейна. Згодом на кошти міської думи і губернських земств, а також заповідані князем О.Ф.Кудашевим, у 1890-1891 рр. для реального училища на Єкатерининському проспекті (пр.К.Маркса,36) за проектом архітектора А.І. фон-Гагена споруджено спеціальний будинок (у першій половині ХІХ ст.. на цій території був дім губернатора із садом).
1887 року училище стало семикласним і в ньому вже навчалося 170 учнів, із них дітей дворян і чиновників – 87, купців і духовного звання – 19, міщан – 42, сільських учителів, інших станів – 14. в училищі були обладнані фізичний, природничий і механічний кабінети, працювали фундаментальна і учнівська бібліотеки. Функціонувала також метеорологічна станція, в якій з 1887 по 1900 рік заняття з учнями старших класів проводив відомий катеринославський учений і громадський діяч, викладач природничої історії та фізичної географії І.Я.Акинфієв.
Училище мало багату колекцію мінералів, основу якої – у вигляді дарунка йому – заклав О.М.Поль, який з 1883 року і до смерті (1890р.) був почесним попечителем училища. Була в училищі і своя домова церква.
Після Жовтневої революції реальні училища скасували і в приміщенні 1-го реального училища до 1924/25 навчального року підселено факультет професійної освіти (профос) інституту народної освіти (ІНО), організованого на базі університету, створеного в Катеринославі під час гетьманату Скоропадського (1918), учительського інституту) (з 1910) і вищого педагогічного інституту (з 19170.
З 1923 року профос складався з п’яти відділень: математики, природознавства, хімії, історії, мови і літератури. На них у 1923/24 навчальному році було 723 студенти. Протягом 20-х років на профосі , як і на другому факультеті ІНО – соціальної освіти (він містився на московській вулиці в будинку 3-ї жіночої гімназії), відбувалися неодноразові реорганізації, які закінчилися перетворенням ІНО в 1993 році в університет з математичним, хімічним, біологічним і геологічним факультетами.
А в 1938/39 навчальному році в університеті функціонувало вже сім факультетів з 44 кафедрами.
Через недостатню навчальну площу будинок у 1934-1935 рр. за проектом архітекторів С.Л.Красносельського і В.В.Самодриги було реконструйовано: в центральній частині та лівому крилі надбудовано третій і четвертий поверхи, а в правому крилі – четвертий.
Реконструкція в цілому була вдалою: вона органічно об’єднала в єдине композиційне ціле всі складові частини будівлі.
У роки Вітчизняної війни будинку поталанило, він не був зруйнований, і в повоєнний період – до відбудови двох інших спалених університетських корпусів у колишній духовній семінарії) - у ньому було зосереджено всі природничо-технічні факультети. Гуманітарні факультети розміщувались у довоєнному університетському гуртожитку (вул.Шевченківська,59).
Після розбудови університету в корпусі на проспекті (№36) в наш час залишилися два факультети: геолого-географічний і психології та соціології. У ньому також розміщується науково-дослідний інститут геології і багатий цікавими експонатами зоологічний музей, про існування якого в нашому місті, на жаль, мало хто знає, а також музей історії університету.
Будинок колишнього реального училища є визначною пам’яткою міста. І не лише як йог архітектурна окраса, а й тому, що його творцями були талановиті архітектори й будівельники.
У ньому в різний час працювали такі видатні вчені як Д.І.Яворницький, Л.В. Писаржевський, В.І.Архангельський, брати Л.В. та О.В.Рейнгради, О.І.Бродський, Д.О.Свиренко та інші врешті, в його стінах дістали путівку у велику науку, на широке поле науково-технічної, педагогічної та іншої діяльності численні представники не одного покоління людей.
Серед них наші відомі земляки – художник В.Корнієнко, письменник В.П.Підмогильний, гідробіолог, полярний дослідник П.П.Ширшов.
Про навчання в Катеринославському першому реальному училищі згадує у своїх мемуарах «У истоков рукотворного мира. Записки конструктора» (М.:Знание, 1989.-225С.) М.А.Доллежаль, конструктор атомних реакторів, академік, двічі Герой соціалістичної праці, лауреат Ленінської та декількох державних премій.
ЖІНОЧА ШКОЛА – БУДИНОК СПІЛОК
Реформи 60-х років ХІХ ст.. у Росії (скасування кріпосницького права, утворення і діяльність земств і т.п.) дали значний імпульс розвитку освіти в країні, причому в її сферу – завдяки широкому рухові за емансипацію – починають все активніше залучатися жінки. Створюються жіночі гімназії, училища та інші навчальні заклади, в тому числі в Катеринославі.
Завдяки діяльності створеного в 1870 році «товариства піклування про жіночу освіту», в якому визначну роль відігравали О.Я.Риндовська, Є.А.Грекова та інші активістки жіночого руху, в місті, крім гімназій для жінок, у 1872 році була відкрита безплатна школа, у складі 88 учениць.
У 1886/87 навчальному році в школі навчалося вже 279 учениць, із них із дворянських сімей – 22, солдатських – 34, міщанських – 157, ремісників – 50, селянських – 16. при школі було створене відділення рукоділля, на якому учениці навчалися крою, шитву, вишиванню, в’язанню і т.п., а 1883 року – відкрита комісія народних читань з демонстрацією «туманних картин» (про них розповідалося в нарисі про кінотеатр «Гігант»).
У 1910 – 1912 рр. для товариства і його школи на Катерининському проспекті (тепер Карла Маркса, 93) між центральним входом у міський сад і костьолом був споруджений в еклектичному стилі чотириповерховий будинок.
На базі цієї школи в 1916 році були відкриті Вищі жіночі курси з медичним і фізико-математичним відділеннями, з яких пізніше утворилися університет(1918р.) та медичний інститут (1920р.).
Після Жовтневої революції в будинку колишнього товариства в 1922 році відкрився Палац праці, який у 30-ті роки дістав назву Будинок спілок. У ньому працювали окружні, потім обласні галузеві профспілкові органи, а також велася різноманітна культурно-масова робота: читалися лекції, організовувалися диспути на літературні, політичні, науково-атеїстичні теми.
У різний час у ньому виступали нарком освіти радянської держави А.В.Луначарський, відомий історик М.М.Покровський, поети В.Маяковський, О.Безименський, М.Голодний, публіцист, теоретик атеїзму І.І.Скворцов-Степанов, та ін.
Ще у довоєнний час будинок зазнав зовнішніх змін: у правому крилі з’явилася арка – вхід у двір.
1939 року, з початком Другої світової війни і походом Червоної Армії в Польщу, Будинок спілок був пристосований під резервний госпіталь. З проспекту до його арки була прокладена трамвайна колія для доставки поранених із залізничної станції.
Але в зв’язку з тим, що втрати Червоної Армії пораненими в Польщі були незначними, своє основне призначення шпиталь виконав пізніше: під час Радянсько-фінської та Вітчизняної війни (під час окупації міста в цьому приміщенні також був шпиталь, але німецький).
Після закінчення війни і закриття шпиталю (1946) будинок, один з не багатьох, уцілілих на проспекті, знову був переданий у розпорядження обласної ради профспілок. У ньому до 1960 року містилася партійна освіта і правління обласного відділення створеного в 1948 році товариства з поширення політичних і наукових знань УРСР.
У 1973-1978 рр. будинок докорінно перебудували у п’ятиповерхову споруду сучасного архітектурного стилю. Нині в ньому, крім обласних рад профспілок і ветеранів, міститься – на орендних умовах – банк «Новий» та інші комерційні встанови.
ЗАЛІЗНИЧНЕ УЧИЛИЩЕ – ТЕХНІКУМ ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ
Однією з історико-меморіальних пам’яток міста, що охороняється державою, є будинок технікуму залізничного транспорту (пр.Пушкіна, 77а).
Історія цього навчального закладу нерозривно пов’язана з Катерининською залізницею. Щоб готувати спеціалістів для неї, були відкриті два технічно-залізничних училища(у Катеринославі та Луганську),ряд початкових залізничних шкіл, курсів тощо. Для Катеринославського залізничного училища в 1900-1903рр. був споруджений двоповерховий у неокласичному стилі будинок з південно-західного боку Олександро - Невської площі (до побудови в цьому місці однойменної церкви вона називалася Циганською).
Але заняття в училищі(на першому курсі навчалося 30 учнів)розпочалися ще до закінчення його будівництва, у 1902 році, в орендованому будинку на Скаковій(Свердлова) вулиці.
Навчання в училищі було трирічним, після чого випускники проходили дворічну практику на залізниці на технічних посадах і тільки після цього - в разі позитивних характеристик – отримували атестати за спеціальностями: механічною (паротяговими) і будівельною (путійці).
Учні вивчали залізничну справу, будівельне мистецтво, обробку металів і дерева, електротехніку, а також алгебру, геометрію, фізику, механіку, каліграфію і Закон Божий. заняття починалися о 8-й ранку молитвою в актовому залі, потім – 4-5 уроків, а після обідньої перерви – з 14-ї години 30 хвилин до 19-ї години – практичні заняття в навчальних майстернях: столярній та з обробки металів і дерева.
Приймали в училище лише чоловіків з річною платою за навчання в 10 рублів. Перша учениця в ньому з’явилася після Лютневої революції 1917 року: нею стала майбутній доцент інженерно-будівельного інституту Г.І.Щокіна.
Усього за дореволюційний період училище підготувало для залізниці близько 500 спеціалістів.
У перші роки Радянської влади на базі училища були створені чотири профтехшколи: будівельна, тягова (механічна), експлуатаційна та електротехнічна із загальною кількістю учнів 650-700.
Перші дві школи містилися в будинку училища, експлуатаційна – у колишніх казармах на проспекті Пушкіна і електротехнічна – в будинку школи на вулиці Cвердлова.
Підготовка спеціалістів (інженерів) у цих школах, до створення в 1930 році в Дніпропетровському інституті залізничного транспорту, здійснювалася за вузівськими програмами, а коли з’явився інститут (ДІІТ), його перший курс був повністю укомплектований їх випускниками.
У 1930 році профтехшколи були перетворені в транспортний політехнікум, а з 1940 року – технікум Наркомату шляхів сполучення. Для його студентів тоді ж був споруджений гуртожиток на 250 місць (до цього приїжджі учні жили в приватних квартирах та орендованих приміщеннях).
Коли розпочалася війна, в будинку технікуму був розміщений госпіталь, а сам технікум було евакуйовано в місто Алатир (Чувашія), де він перебував до жовтня 1943 року. Після звільнення міста уже в листопаді 1943 року в уцілілому будинку технікуму відновилися заняття.
У повоєнний час у діяльності технікуму залізничного транспорту (таку назву він отримав у 1946 році) відбулися значні якісні та кількісні зміни: зведено ще один навчальний корпус, з’явилися нові спеціальності (автоматика, телемеханіка та ін.), контингент студентів зріс до тисячі осіб на денному і семисот – на заочному відділеннях.
За роки існування технікумом підготовлено для залізниці близько 20 тисяч спеціалістів. Але його випускники – це не лише технічні кадри залізниці, а й видатні вчені, діячі культури, працівники різних галузей народного господарства. Серед них – академіки союзної академії В.А.Лазарян (свого часу директор Дієту) та І.І.Малахов, доктори технічних наук, професори С.А.Волотковський, П.І.Шилов, С.Ф.Чукмасов і В.Н.Тверін, М.О.Тихонов (голова Ради Міністрів СРСР у 1980-1985 рр.), І.І.Гвай (один із конструкторів уславленого в роки війни гвардійського міномета, відомого в народі під поетичною назвою «Катюша»), віце-президент Академії художеств СРСР В.С.Каменов, народний артист СРСР М.О.Гриценко, поет Д.Б.Кедрін (його барельєф установлено на стіні будинку технікуму), та ін.
З технікуму – про це нагадують меморіальні дошки на його стінах – вийшло сім Героїв Радянського Союзу і сім Героїв Соціалістичної Праці.
68 випускників технікуму віддали своє життя захищаючи рідну землю від фашистської навали на фронтах Вітчизняної війни. Їм споруджено пам’ятник, установлений в 1990 році перед фасадом будинку.
ВІД ІНСТИТУТУ ДО УНІВЕРСИТЕТУ…
У 1984 році в СРСР функціонувало 146 вищих учбових закладів, в цьому числі університетів – 9, технічних вузів – 50, сільськогосподарських – 17, вузів з економіки та права – 10, педінститутів – 30, міліцейських вузів – 15, фізкультури та спорту – 3, культури та мистецтва – 12. До мережі вищих учбових закладів відносяться також 25 філіалів вузів України, 7 спеціалізованих факультетів та відділень і 12 загально технічних факультетів.
В середині 80-х років проводилася реформа загальноосвітньої і професійної школи. Вищі учбові заклади України вносили значні внески в її реалізацію. Основні заходи, направлені на рішення питань реформи, дали деякі позитивні результати. Значно покращилася якість навчання в вузах, як в плані підготовки студентів, так і в відношенні їх психолого-педагогічної підготовки до роботи в школі. На основі співпраці поступово зароджувалася система до вузівської підготовки та відбору абітурієнтів. В університетах функціонували підросткові предметні школи, Малі академії наук, факультети до вузівської підготовки, проводилися олімпіади по загальним, гуманітарним і точним наукам.
З 1984 року педагогічні інститути та університети почали проводити прийом по напрямленнях педрад шкіл, відділів освіти на факультети, що підготовляють педагогічні кадри. Система заходів по професіональній орієнтації молоді дозволила зберегти в ряді 80-х років високий конкурс поступаючи на педагогічні спеціалізації.
Після дістання незалежності в суверенній Україні почала формуватися своя політика в районі вищої освіти. Вона орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, форм і методів навчання, відродження національного характеру, примноження інтелектуального потенціалу країни.
В сьогоднішній час в Україні працює 15 класичних університетів. В 90-ті роки продовжувала спостерігатися тенденція реорганізації великих інститутів країни в університети. Довгі роки була відсутньою традиція підготовки спеціалістів в формі екстерна, а в 1995 році знову була на лавах університетів.
В продовженні останніх років була знедолена державна монополія в районі вищої освіти. Відкрито вузи з різними формами власності: міжнародні, власні, комерційні та спільні, які доставляють можливість дістання вищої освіти великій кількості випускників середніх та середньо спеціальних учбових закладів.
Розвиток платного і безплатного вищого навчання, з однієї сторони, відкриває можливість підготовки спеціалістів на комерційній основі по договорам; з іншої сторони, різко зменшує кількість міст для поступаючи на державний бюджет і закриває доступ в вузи тим, що не мають можливості оплатити своє навчання.
Маючи значний науковий потенціал і будучи ведучими відділами освіти, університети традиційно являються великими центрами підготовки спеціалістів. Вони створені забезпечувати кадрами різних профілів: від освіти до медицини, від промисловості до культури та права, від політики до директивних органів держави.
Університети, располагая значними рядами вчених-педагогів, комплексом науково-дослідницьких та навчальних підрозділів, являються великими культурно-просвітницькими центрами. Вони виконують велику роботу по розгалуженні знань та досягнень в районі гуманітарних і точних наук серед навчаючої молоді, педагогів середніх та середньо спеціальних учбових закладів, службовців та інженерно-технічної інтелігенції.
Для 90-х років характерна тенденція, зв’язана з підготовкою в університетах висококваліфікованої педагогічної інтелігенції. На шляху до заданої мети зроблено чимало: в державні документи і учбові плани зложені ідеї гуманізації та гуманітаризації педагогічної університетської освіти, помітним стало місто культурологічних, загально розвиваючих дисциплін в змісті освіти.
Університети, на ряду с педагогічними інститутами, займають провідне місце в розвитку и досконалості середньої, середньо спеціальної і вищої освіти, підготовці вчителів для середніх шкіл, училищ, технікумів і вузів. Провідну роль відіграють університети в системі непереривної освіти , після вузівського підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, вчителів і керівників шкіл, працівників різних галузей державного господарства.
I. ВУЗи мого краю: минуле і сучасне.
а) Вище гірниче училище…
б) Класична гімназія…
в) Маріїнська жіноча гімназія…
г) Перше реальне училище…
д) Жіноча школа…
е) Залізничне училище…
II. Від інституту до університету…
Вище гірниче училище – національна гірнича академія України.
Швидкий розвиток гірничодобувної і металургійної промисловості на півдні Російської імперії після того, як почалося практичне освоєння Донецького вугільного і Криворізького рудного родовищ, гостро поставив проблему підготовки місцевих інженерно-технічних кадрів.
У зв’язку з цим 26 січня 1896 року на засіданні гласних Катеринославської думи було порушене питання про необхідність заснування гірничого інституту, а в липні цього ж року дума звернулася з проханням про це в Петербург, до міністерства фінансів, якому підпорядковувалися подібні навчальні заклади.
До цієї думської ініціативи в урядових установах та різних організаціях поставилися з розумінням, Але зразу ж виникли розходження відносно її реалізації: одні вважали, що потребу в гірничих інженерах треба вирішувати шляхом розширення і реформування вже існуючого Петербурзького гірничого інституту, другі схилялися до створення відповідного факультету у нещодавно відкритому Харківському технологічному інституті, треті доводили, що країні потрібні не інженери, а спеціалісти гірничої справи середньої ланки(техніки тощо), а тому пропонували створити в Катеринославі Вищу штейгерську школу і, нарешті, четверті висували компромісне рішення про відкриття в місті Вищого гірничого училища з наданням його випускникам звання не інженера, а гірничого техніка(цю пропозицію підтримав міністр фінансів С.Ю.Вітте, а потім з нею вимушена булла погодитись і Катеринославська дума).
Після тривалих дискусій і обговорень вищезазначених пропозицій Державна Рада схвалила останню з них і 4 червня 1899 року затвердила «Порложення» про Катеринославське вище гірниче училище (КВГУ).
Ним передбачалося, що воно, по-перше, на відміну від інших гірничих училищ є вищим і для вступу до нього треба мати середню освіту, по-друге, воно здійснює підготовку своїх випускників не для науково-теоритичної, а для практичної діяльності, по-третє, теоритичне навчання його студентів триває три роки, по-четверте,училище має два відділення –гірниче і заводське, По-пяте, готує спеціалістів для півдня. Росії.
Важливими питаннями, які постали на шляху створення КВГУ, Були також про місце спорудження навчальних корпусів училища та його фінансування.
Розглянувши різні пропозиції про розташування КВГУ ( у тому числі в Потьомкінському саду), дума визнала кращою з них територію Соборної гори.
Для залучення коштів на будівництво училища (крім державних джерел) міською думою в червні 1899 року був створений «Комітет для збору пожертвувань на облаштування приміщень К.В.Г.училища», який, розгорнувши відразу активну діяльність, уже через рік мав на банківському рахунку від гірничопромисловців, губернського і повітових земств, дворян, купців та ін.більше як півмільйона рублів.
До зведення власних будинків училища заняття в ньому було вирішено проводити у пристосованих для цього приміщеннях потьомкінського палацу, господар якого – Катеринославське дворянське зібрання – дав на це згоду.
З 352 абітурієнтів, які виявили бажання стати студентами училища, після конкурсних іспитів до вступних екзаменів було допущено 177 абітурієнтів,77 з яких витримали їх і були зараховані на перший курс.
30 вересня 1899 року у великому залі палацу відбулося урочисте відкриття КВГУ.
А 19 серпня 1900 року на місці колишньої Ярмаркової площі Були закладені за проектом відомого архітектора – академіка О.М.Бекетова два корпуси училища в стилі «модерн»: головного – фасадом на Катериининський (К.Маркса) проспект і хімічного – фасадом на Поліцейську(Шевченка) вулицю(тепер це внутрішня сторона території гірничої академії).
У 1902 році будівництво хімічного корпусу було закінчене (у головному корпусі було зведене лише південне і східне крило), завдяки чому заняття студентів КВГУ в 1902-1903 навчальному році відбувалися вже у власному приміщенні.
В тому ж навчальному році в училищі відбулися ще дві знаменні події: перша з них пов’язана з переходом(на клопотання ради училища) від три- до чотирирічного навчання, друга - з першим випуском восьми рудничих інженерів і восьми інженерів-металургів (серед них були такі відомі пізніше вчені викладачі як І.І.Танатар, А.П.Виноградов, Г.Є.Євреїнов та ін.).
Авторитет училища в підготовці кваліфікованих спеціалістів, як і попит на них, з року в рік зростав, у зв’язку з чим рада училища відновлює клопотання про надання училищу статусу інституту, а його випускникам – звання гірничого інженера, а також про державне асигнування коштів на добудову головного корпусу (через фінансові труднощі із його проекту довелося виключити будівництво приміщень конференц-залу, музею і домової церкви).
Настійні звернення ради училища, підтримані міською думою, до міністерства торгівлі та промисловості, якому тепер було підпорядковане училище, врешті-решт увінчалися успіхом: міністерство добилося прийняття спочатку Державною Думою, а потім Державною Радою постанови «О преобразовании Екатеринославского горного училища в горній институт». 17 червня 1912 року цар Микола ІІ на проекті цієї постанови «начертал» : «быть по сему». Інституту було присвоєне ім’я імператора Петра І.
Після цієї події хімічний і головний корпуси добудовуються з наданням їм, у результаті деякої реконструкції, більш класичних форм за проектом архітекторів – братів Бернардаці.
Центральна частина фасаду головного триповерхового корпусу інституту з входом до нього булла прикрашена шестиколонним, доричного ордеру, портиком, на трикутному фронтоні якого красувалася гірнича емблема, оповита вінком зі стрічками.
Із початком Першої світової війни через брак коштів внутрішні опоряджувальні роботи в фасадній частині та лівому крилі головного корпусу інституту залишилися незавершеними.
Незважаючи на це, під час війни в ньому – після поспішних «косметичних»доробок
настелювання підлоги, засклення вікон і т.п.) – був розміщений лазарет для «нижніх чинів».
У той же час (1915) будівництво житловорго будинку для професорськл-викладацького персоналу інституту на розі нинішніх проспектів К.Маркса і Гагаріна було закінчене.
Під час громадянської війни (1918-1920) заняття в інституті не проводилися. Вони Були відновлені 1921 року. У цьому році при інституті, який отримав ім’я відомого більшовика Артема (Ф.А.Сергєєва), був створений робітничий факультет (робфак) для підготовки до вступу в нього абітурієнтів уже нового, порівняно з дореволюційним, соціального складу: було прийнято 117 слухачів переважно з робітничого середовища.
Робота інституту поступово нормалізувалася. У 1924 році його коллектив урочисто відзначив 25-річний ювілей свого навчального закладу в добудованому на кошти, асигновані Раднаркомом, головному корпусі. В інституті в цей час функціонували три факультети: гірничий (444 студенти), металургійний (420) і гірничо-механічний (441).
У 1941 році, коли німецько-фашистські війська наблизилися до міста, велика группа викладачів інституту біла евакуйована до Свердловська, де одна частина з них отримала призначення на інженерні посади гірничих підприємств Уралу і Середньої Азії, а друга – на викладацьку роботу в Свердловському і карагандинській філії Московського гірничих інститутів.
В окупованому Дніпропетровську в головному корпусі гірничого інституту німці влаштували шпиталь, а відступаючи з міста у жовтні 1943 року, спалили його разом з іншими інститутськими корпусами.
Після визволення Дніпропетровська від окупантів евакуйовані викладачі гірничого інституту повернулися до рідного міста, і з вересня 1944 року його діяльність відновилася: на трьох факультетах інституту – гірничому, гірничо-механічному і геолого-маркшейдерському – навчалося 854 студенти, а учбовий процес забезпечували 98 штатних викладачів і близько 100 лаборантів.
Спочатку заняття відбувалися в будинку уцілілого студентського гуртожитку (у дві зміни) та інших приміщеннях, а з 1951-52 навчального року – в повністю відбудованому головному та інших навчальних корпусах інституту.
У післявоєнний час гірничий інститут ще більше зміцнив позиції провідного вузу країни з підготовки висококваліфікованих спеціалістів. Визнанням цієї його ролі стало надання йому у 1993 році статусу Державної гірничої академії, а в 1997 році – національної.
Закономірність акту – результат усієї історії діяльності гірничого вузу. Ось лише деякі її переконливі показники: за сто років існування вузу з його стін вийшло майже 56 тисяч фахівців різних спеціальностей, які працюють не лише в Україні, а й далеко за її межами. Підготовлено близько 150 докторів і понад 1700 кандидатів наук, видано більше 600 монографій та 250 підручників і навчальних посібників і т.п.
Важко переоцінити внесок у розвиток гірничодобувної, металургійної, хімічної та інших галузей промисловості, який зробили викладачі вузу, такі всесвітньо відомі вчені як М.І.Лебедєв, О.М.Терпигорєв, О.М.Динник, В.М.Маковський, М.О.Павлов, Я.І.Грдина, М.М.Протодьяконов, Л.В.Писаржевський, М.М.Федоров та інші своїми науковими відкриттями, технічними винаходами і розробкою нових технологій.
Особливе значення вище гірниче училище та інститут мали для розвитку культури й міста. Це перший вуз в його історії, від якого ведуть з 1930 року свій родовід ще два вузи Дніпропетровська: металургійна академія і хіміко-технологічний університет (із металургійного і хіміко-технологічного факультетів гірничого інституту).
У гірничому інституті проводилися також деякий час заняття на фізико-математичному та медичному відділеннях вищих жіночих курсів, створених у місті в 1916 році, і в яких потім започаткували університет і медичний інститут.
На базі гірничого училища та інституту тривалий час в Катеринославі діяло наукове товариство, яке відіграло значну роль у пропаганді науково-технічних знань серед жителів міста.
Викладачі і студенти гірничого вузу завжди були активними учасниками демократичного руху в Придніпров’ї. кращі традиції своїх попередників національна гірнича академія зберігає і продовжує в наш час. Академія сьогодні – це сім факультетів, на яких навчаються сім тисяч студентів, це сорок кафедр і близько шестисот викладачів, у тому числі більше 100 докторів наук, професорів і 350 кандидатів наук, доцентів, дев’ять корпусів (навчальних, лабораторних, спортивний), п’ять студентських гуртожитків, бібліотека з мільйонним фондом книг; багатий геолого-мінералогічний музей, музей історії вузу, навчально-геодезичний полігон.
Нині академія готує висококваліфікованих фахівців геологорозвідувальної та гірничодобувної галузей, паливно0енергетичного та мінерально-сировинного комплексів, машинобудування та систем автоматизації, інформатизації виробництв.
Ось такий шлях протягом століття пройшло засноване в 1899 році Вище гірниче училище.
КЛАСИЧНА ГІМНАЗІЯ – ФАКУЛЬТЕТ МЕДИЧНОЇ АКАДЕМІЇ.
Катеринославська класична чоловіча гімназія була одним із найстаріших середніх навчальних закладів не лише Новоросійського краю, а й Російської імперії.
Вона була створена на базі головного народного училища губернії (існувало з 1973 року) і урочисто відкрита 1 серпня 1805 року.
Спочатку гімназія містилася в дерев’яному будинку, розташованому на розі сучасних вулиць Леніна (з непарної сторони) і Плеханова.
Але в середині ХІХ ст. будинок вже не відповідав ні зростаючій кількості учнів, ні вимогам до його навчально-матеріальної бази, а тому в 1858-1862 рр. на основі «высочайшего» дозволу на Соборній площі було збудоване нове приміщення класичної гімназії.
Автором проекту був архітектор І.М.Скотников, а нагляд за його реалізацією (з 1858 року) здійснював міський архітектор А.М.Достоєвський , рідний брат великого російського письменника.
Обійшлося будівництво гімназії у 83 858 рублів 97 з половиною копійок (вміли рахувати гроші!). це був довгий двоповерховий будинок у класичному стилі.
На першому його поверсі містився пансіон (у гімназії щорічно проживало і навчалося близько 50 пансіонерів), учительська кімната, ряд кабінетів (природничий, мінералогічний, зоологічний, археологічний і нумізматичний) і службові приміщення.
На другому поверсі було 11 класних кімнат, фізичний кабінет, бібліотека і домашня церква в ім’я благовірного князя Олександра Невського.
До ХХ ст. в кабінетах класичної гімназії розміщувалися експонати створеного в 1849 році в Потьомкінському палаці губернатором Фабром і директором гімназії Я.Д.Граховим «музеума древностей» Катеринославської губернії.
На початку ХХ ст.(1904) до гімназії з правого боку був прибудований значних розмірів двоповерховий корпус з гімнастичною і актовою залами.
Крім навчального корпусу, на території гімназії – від Соборної площі до Гімназичної (Куйбишева) вулиці – було ше шість кам’яних її будівель, в яких розміщувалися пансіонський лазарет, складські приміщення, квартири директора, інспектора і обслуги.
У 1904 році в гімназії навчалося 430 дітей, у тому числі дворянського стану 225(52,3%), міщанського – 139 (32,3%), церковно-духовного – 29 (6,7%). Плата за їх річне навчання в 1889 році складала 60 рублів (для пансіонерів – 275). Основними дисциплінами, які вивчалися гімназистами, були: Закон Божий, мови (російська, латинська, грецька, німецька і французька), математика, природознавство, географія, історія, малювання і чистописання.
До тих, хто порушував дисципліну, в гімназії до 60-х років ХІХ ст. застосовувалися тілесні ті інші покарання.
Гімназисти брали також активну участь у роботі різних гуртків, співали в зорі, грали в духовному оркестрі, часто виступали в благодійних концертах. У гімназії на початку ХХ ст.. було створене товариство «Сокіл» і на Соборній площі влаштовувалися масові спортивні виступи його бойскаутів.
У гімназії працювали високоосвічені викладачі, серед них випускники Петербурзької академії мистецтв І.І.Городницький (співкурсник Т.Г.Шевченка), В.Ф.Перятин і Ф.Ф. Рєпнін-Фомін (його картина «Портрет Мефодія Мізка» та ескіз «Звернення Мініна до новгородців» є в Дніпропетровському художньому музеї), український композитор і фольклорист П.П.Сокальський та інші.
У 1857 році гімназію інспектував попечитель одеського навчального округу, відомий російський хірург М.І.Пирогов.
Чимало випускників гімназії стали діячами науки і професорами багатьох вузів Росії: Московського, Київського і Харківського університетів, Петербурзької медико-хірургічної академії та ін.
З 1922 року в цьому будинку розташувався медичний інститут (з 1931 року – новоутворений, перший на Україні, санітарно-гігієнічний факультет).
Під час Вітчизняної війни прибудоване в 1904 році крило було зруйноване (його стіни розібрали в 70-ті роки), а в уцілілій частині будинку – після звільнення міста від німецько-фашистських загарбників – знову відновив свою діяльність санітарно-гігієнічний факультет медінституту.
У 1984 році він переїхав у поруч споруджений для нього будинок оригінальної архітектури (автори проекту – архітектор М.Б.Шнеєрсон та інші), а в старому корпусі залишилися підготовчі курси інституту (тепер академії), кафедра судово-медичної експертизи, госпрозрахункова діагностична лабораторія «Бактерін». У жовтні 1994 року в ньому розпочалися заняття медичного коледжу з підготовки медсестер, а в 1998 відбувся перший їх випуск.
Нині в цьому корпусі міститься третій медичний факультет, у структурі якого підготовче відділення, навчання студентів-контрактників за профілем – лікувальна і медико профілактична справа і педіатрія, підготовка сестер – бакалаврів медицини (такий високий їх статус визначений Міністерством охорони здоров’я України у 1998 році). У корпусі продовжує свою діяльність діагностична лабораторія фірми «Бактерін», а також декілька комерційних закладів на орендних умовах.
Будинок колишньої класичної гімназії є архітектурно-історичною пам’яткою міста, а між іншим його приміщення вже давно не знали ремонту і нині в аварійному стані, що не може не викликати серйозного занепокоєння у тих, кому дорога історія міста.
МАРІЇНСЬКА ЖІНОЧА ГІМНАЗІЯ – СЕРЕДНЯ ШКОЛА №33
З кінця 50-х років ХІХ ст.. активізується відкриття в містах Російської імперії різного роду училищ і гімназій, а подекуди – нових університетів та інститутів. Не обминув цей прогресивний процес і жіночу половину населення країни, для якої створювалися спеціальні жіночі училища і гімназії.
У Катеринославі питання про створення жіночого навчального закладу було порушене передовими колами дворянства в 1859 році.
Колишній відомий учитель місцевої духовної семінарії, а з 1829 по 1849 рік – класичної гімназії А.С.Понятовський для такого закладу пожертвував власний двоповерховий будинок на Троїцькій (Червоній) площі.
Але після смерті А.С.Понятовського (1862), всупереч його волі, в будинку на прохання губернатора Із вольського було розміщено шпиталь Сімферопольського піхотного полку. І лише завдяки настійним клопотанням розпорядників майна покійника, шпиталь з будинку було відселено і в ньому після капітального ремонту (губернське дворянство асигнувало на це 31 282 рублі) 30 серпня 1865 року було урочисто відкрито жіноче училище 1-го розряду в складі чотирьох класів і 64 учениць.
Через п’ять років, коли в училищі було вже сім класів, воно було перетворене на гімназію з наданням їй назви Маріїнської (навчальні заклади Росії тоді були під заступництвом імператриці Марії Олександрівни, дружини Олександра ІІ). Але свій остаточний статус гімназія набула в 1871 році, коли в ній з’явився 8-й клас.
Особливістю її було те, що тут навчалися дівчата не лише зі знатних, а й з бідних родин, для чого в 1881 році при гімназії було створене товариство допомоги – у вигляді благодійних акцій і пожертвувань – бідним ученицям, а також загальноміське «Общество попечительства о Женском образовании в г.Екатеринославе».
У 1886-87 навчальному році в гімназії вже навчалося 458 учениць, з них із сімей дворян і чиновників – 221, почесних громадян і купців – 118, міщан – 101, священнослужителів – 8. для 30 учениць з бідних сімей існувало 30 стипендій, тобто навчання було безкоштовним.
Добре поставлене навчання в гімназії, організація в ній різних гуртків (літературного, різного рукоділля), створення вищезазначеного товариства допомоги (для плати за навчання, придбання одягу, лікування) ученицям з бідних родин – усе це значною мірою стало можливим завдяки невтомній енергії, винятковим організаторським здібностям, високій освіченості, передовим переконанням, а також природній доброті й чуйності начальниці (директора) гімназії Олександри Якимівни Риндовської.
До речі, дочка О.Я.Риндовської – Олександра Калмикові, яка закінчила цю ж гімназію, у 90-ті роки створила в Петербурзі великий книжковий склад літератури прогресивного спрямування і на кошти від продажу її фінансувала більшовицьку партію, зокрема видання газети «Іскра».
Учениці гімназії, крім природничих наук (природознавства, фізики, географії), вивчали математику, російську та іноземні мови, історію, педагогіку, рукоділля, спів, музику, мистецтво танцю і після закінчення навчання отримували звання домашньої наставниці або домашньої вчительки.
Після революції гімназія була перетворена на єдину трудову школу , спочатку семикласну, а з 1937 року – десятирічку. Під час Вітчизняної війни будинок уцілів, і в ньому – після звільнення від фашистських окупантів – 33-я середня загальноосвітня школа однією з перших в Дніпропетровську відновила навчання.
Сучасного вигляду будинок школи набув у 1975 році після реконструкції: був надбудований третій поверх, споруджене праве крило, де на першому поверсі розмістилася їдальня, а на другому – спортивний зал.
Якщо в гімназії, а потім у школі до реконструкції вхід був з красної площі, то тепер він у лівому крилі на вул.Красній.
У будинку, яким він став, тепер важко впізнати колишню Маріїнську жіночу гімназію з її класичними формами.
ПЕРШЕ РЕАЛЬНЕ УЧИЛИЩЕ – НАВЧАЛЬНИЙ КОРПУС НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
Перші реальні училища в Росії з’явилися в 1864 році. Їх уведення було викликане потребами швидкого промислово-економічного розвитку в пореформений період: у реальних училищах на відміну від гімназій замість стародавніх мов значно більше годин відводилося на вивчення математики, природничих наук і сучасних мов.
Рішення про відкриття в Катеринославі першого реального училища міська дума прийняла 17 травня 1874 року, а з 1875 року в ньому в двох класах (31 учень) розпочалися заняття.
Спочатку училище містилося в малопристосованих для навчання приміщеннях приватних домовласників Горовіца і Штейна. Згодом на кошти міської думи і губернських земств, а також заповідані князем О.Ф.Кудашевим, у 1890-1891 рр. для реального училища на Єкатерининському проспекті (пр.К.Маркса,36) за проектом архітектора А.І. фон-Гагена споруджено спеціальний будинок (у першій половині ХІХ ст.. на цій території був дім губернатора із садом).
1887 року училище стало семикласним і в ньому вже навчалося 170 учнів, із них дітей дворян і чиновників – 87, купців і духовного звання – 19, міщан – 42, сільських учителів, інших станів – 14. в училищі були обладнані фізичний, природничий і механічний кабінети, працювали фундаментальна і учнівська бібліотеки. Функціонувала також метеорологічна станція, в якій з 1887 по 1900 рік заняття з учнями старших класів проводив відомий катеринославський учений і громадський діяч, викладач природничої історії та фізичної географії І.Я.Акинфієв.
Училище мало багату колекцію мінералів, основу якої – у вигляді дарунка йому – заклав О.М.Поль, який з 1883 року і до смерті (1890р.) був почесним попечителем училища. Була в училищі і своя домова церква.
Після Жовтневої революції реальні училища скасували і в приміщенні 1-го реального училища до 1924/25 навчального року підселено факультет професійної освіти (профос) інституту народної освіти (ІНО), організованого на базі університету, створеного в Катеринославі під час гетьманату Скоропадського (1918), учительського інституту) (з 1910) і вищого педагогічного інституту (з 19170.
З 1923 року профос складався з п’яти відділень: математики, природознавства, хімії, історії, мови і літератури. На них у 1923/24 навчальному році було 723 студенти. Протягом 20-х років на профосі , як і на другому факультеті ІНО – соціальної освіти (він містився на московській вулиці в будинку 3-ї жіночої гімназії), відбувалися неодноразові реорганізації, які закінчилися перетворенням ІНО в 1993 році в університет з математичним, хімічним, біологічним і геологічним факультетами.
А в 1938/39 навчальному році в університеті функціонувало вже сім факультетів з 44 кафедрами.
Через недостатню навчальну площу будинок у 1934-1935 рр. за проектом архітекторів С.Л.Красносельського і В.В.Самодриги було реконструйовано: в центральній частині та лівому крилі надбудовано третій і четвертий поверхи, а в правому крилі – четвертий.
Реконструкція в цілому була вдалою: вона органічно об’єднала в єдине композиційне ціле всі складові частини будівлі.
У роки Вітчизняної війни будинку поталанило, він не був зруйнований, і в повоєнний період – до відбудови двох інших спалених університетських корпусів у колишній духовній семінарії) - у ньому було зосереджено всі природничо-технічні факультети. Гуманітарні факультети розміщувались у довоєнному університетському гуртожитку (вул.Шевченківська,59).
Після розбудови університету в корпусі на проспекті (№36) в наш час залишилися два факультети: геолого-географічний і психології та соціології. У ньому також розміщується науково-дослідний інститут геології і багатий цікавими експонатами зоологічний музей, про існування якого в нашому місті, на жаль, мало хто знає, а також музей історії університету.
Будинок колишнього реального училища є визначною пам’яткою міста. І не лише як йог архітектурна окраса, а й тому, що його творцями були талановиті архітектори й будівельники.
У ньому в різний час працювали такі видатні вчені як Д.І.Яворницький, Л.В. Писаржевський, В.І.Архангельський, брати Л.В. та О.В.Рейнгради, О.І.Бродський, Д.О.Свиренко та інші врешті, в його стінах дістали путівку у велику науку, на широке поле науково-технічної, педагогічної та іншої діяльності численні представники не одного покоління людей.
Серед них наші відомі земляки – художник В.Корнієнко, письменник В.П.Підмогильний, гідробіолог, полярний дослідник П.П.Ширшов.
Про навчання в Катеринославському першому реальному училищі згадує у своїх мемуарах «У истоков рукотворного мира. Записки конструктора» (М.:Знание, 1989.-225С.) М.А.Доллежаль, конструктор атомних реакторів, академік, двічі Герой соціалістичної праці, лауреат Ленінської та декількох державних премій.
ЖІНОЧА ШКОЛА – БУДИНОК СПІЛОК
Реформи 60-х років ХІХ ст.. у Росії (скасування кріпосницького права, утворення і діяльність земств і т.п.) дали значний імпульс розвитку освіти в країні, причому в її сферу – завдяки широкому рухові за емансипацію – починають все активніше залучатися жінки. Створюються жіночі гімназії, училища та інші навчальні заклади, в тому числі в Катеринославі.
Завдяки діяльності створеного в 1870 році «товариства піклування про жіночу освіту», в якому визначну роль відігравали О.Я.Риндовська, Є.А.Грекова та інші активістки жіночого руху, в місті, крім гімназій для жінок, у 1872 році була відкрита безплатна школа, у складі 88 учениць.
У 1886/87 навчальному році в школі навчалося вже 279 учениць, із них із дворянських сімей – 22, солдатських – 34, міщанських – 157, ремісників – 50, селянських – 16. при школі було створене відділення рукоділля, на якому учениці навчалися крою, шитву, вишиванню, в’язанню і т.п., а 1883 року – відкрита комісія народних читань з демонстрацією «туманних картин» (про них розповідалося в нарисі про кінотеатр «Гігант»).
У 1910 – 1912 рр. для товариства і його школи на Катерининському проспекті (тепер Карла Маркса, 93) між центральним входом у міський сад і костьолом був споруджений в еклектичному стилі чотириповерховий будинок.
На базі цієї школи в 1916 році були відкриті Вищі жіночі курси з медичним і фізико-математичним відділеннями, з яких пізніше утворилися університет(1918р.) та медичний інститут (1920р.).
Після Жовтневої революції в будинку колишнього товариства в 1922 році відкрився Палац праці, який у 30-ті роки дістав назву Будинок спілок. У ньому працювали окружні, потім обласні галузеві профспілкові органи, а також велася різноманітна культурно-масова робота: читалися лекції, організовувалися диспути на літературні, політичні, науково-атеїстичні теми.
У різний час у ньому виступали нарком освіти радянської держави А.В.Луначарський, відомий історик М.М.Покровський, поети В.Маяковський, О.Безименський, М.Голодний, публіцист, теоретик атеїзму І.І.Скворцов-Степанов, та ін.
Ще у довоєнний час будинок зазнав зовнішніх змін: у правому крилі з’явилася арка – вхід у двір.
1939 року, з початком Другої світової війни і походом Червоної Армії в Польщу, Будинок спілок був пристосований під резервний госпіталь. З проспекту до його арки була прокладена трамвайна колія для доставки поранених із залізничної станції.
Але в зв’язку з тим, що втрати Червоної Армії пораненими в Польщі були незначними, своє основне призначення шпиталь виконав пізніше: під час Радянсько-фінської та Вітчизняної війни (під час окупації міста в цьому приміщенні також був шпиталь, але німецький).
Після закінчення війни і закриття шпиталю (1946) будинок, один з не багатьох, уцілілих на проспекті, знову був переданий у розпорядження обласної ради профспілок. У ньому до 1960 року містилася партійна освіта і правління обласного відділення створеного в 1948 році товариства з поширення політичних і наукових знань УРСР.
У 1973-1978 рр. будинок докорінно перебудували у п’ятиповерхову споруду сучасного архітектурного стилю. Нині в ньому, крім обласних рад профспілок і ветеранів, міститься – на орендних умовах – банк «Новий» та інші комерційні встанови.
ЗАЛІЗНИЧНЕ УЧИЛИЩЕ – ТЕХНІКУМ ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ
Однією з історико-меморіальних пам’яток міста, що охороняється державою, є будинок технікуму залізничного транспорту (пр.Пушкіна, 77а).
Історія цього навчального закладу нерозривно пов’язана з Катерининською залізницею. Щоб готувати спеціалістів для неї, були відкриті два технічно-залізничних училища(у Катеринославі та Луганську),ряд початкових залізничних шкіл, курсів тощо. Для Катеринославського залізничного училища в 1900-1903рр. був споруджений двоповерховий у неокласичному стилі будинок з південно-західного боку Олександро - Невської площі (до побудови в цьому місці однойменної церкви вона називалася Циганською).
Але заняття в училищі(на першому курсі навчалося 30 учнів)розпочалися ще до закінчення його будівництва, у 1902 році, в орендованому будинку на Скаковій(Свердлова) вулиці.
Навчання в училищі було трирічним, після чого випускники проходили дворічну практику на залізниці на технічних посадах і тільки після цього - в разі позитивних характеристик – отримували атестати за спеціальностями: механічною (паротяговими) і будівельною (путійці).
Учні вивчали залізничну справу, будівельне мистецтво, обробку металів і дерева, електротехніку, а також алгебру, геометрію, фізику, механіку, каліграфію і Закон Божий. заняття починалися о 8-й ранку молитвою в актовому залі, потім – 4-5 уроків, а після обідньої перерви – з 14-ї години 30 хвилин до 19-ї години – практичні заняття в навчальних майстернях: столярній та з обробки металів і дерева.
Приймали в училище лише чоловіків з річною платою за навчання в 10 рублів. Перша учениця в ньому з’явилася після Лютневої революції 1917 року: нею стала майбутній доцент інженерно-будівельного інституту Г.І.Щокіна.
Усього за дореволюційний період училище підготувало для залізниці близько 500 спеціалістів.
У перші роки Радянської влади на базі училища були створені чотири профтехшколи: будівельна, тягова (механічна), експлуатаційна та електротехнічна із загальною кількістю учнів 650-700.
Перші дві школи містилися в будинку училища, експлуатаційна – у колишніх казармах на проспекті Пушкіна і електротехнічна – в будинку школи на вулиці Cвердлова.
Підготовка спеціалістів (інженерів) у цих школах, до створення в 1930 році в Дніпропетровському інституті залізничного транспорту, здійснювалася за вузівськими програмами, а коли з’явився інститут (ДІІТ), його перший курс був повністю укомплектований їх випускниками.
У 1930 році профтехшколи були перетворені в транспортний політехнікум, а з 1940 року – технікум Наркомату шляхів сполучення. Для його студентів тоді ж був споруджений гуртожиток на 250 місць (до цього приїжджі учні жили в приватних квартирах та орендованих приміщеннях).
Коли розпочалася війна, в будинку технікуму був розміщений госпіталь, а сам технікум було евакуйовано в місто Алатир (Чувашія), де він перебував до жовтня 1943 року. Після звільнення міста уже в листопаді 1943 року в уцілілому будинку технікуму відновилися заняття.
У повоєнний час у діяльності технікуму залізничного транспорту (таку назву він отримав у 1946 році) відбулися значні якісні та кількісні зміни: зведено ще один навчальний корпус, з’явилися нові спеціальності (автоматика, телемеханіка та ін.), контингент студентів зріс до тисячі осіб на денному і семисот – на заочному відділеннях.
За роки існування технікумом підготовлено для залізниці близько 20 тисяч спеціалістів. Але його випускники – це не лише технічні кадри залізниці, а й видатні вчені, діячі культури, працівники різних галузей народного господарства. Серед них – академіки союзної академії В.А.Лазарян (свого часу директор Дієту) та І.І.Малахов, доктори технічних наук, професори С.А.Волотковський, П.І.Шилов, С.Ф.Чукмасов і В.Н.Тверін, М.О.Тихонов (голова Ради Міністрів СРСР у 1980-1985 рр.), І.І.Гвай (один із конструкторів уславленого в роки війни гвардійського міномета, відомого в народі під поетичною назвою «Катюша»), віце-президент Академії художеств СРСР В.С.Каменов, народний артист СРСР М.О.Гриценко, поет Д.Б.Кедрін (його барельєф установлено на стіні будинку технікуму), та ін.
З технікуму – про це нагадують меморіальні дошки на його стінах – вийшло сім Героїв Радянського Союзу і сім Героїв Соціалістичної Праці.
68 випускників технікуму віддали своє життя захищаючи рідну землю від фашистської навали на фронтах Вітчизняної війни. Їм споруджено пам’ятник, установлений в 1990 році перед фасадом будинку.
ВІД ІНСТИТУТУ ДО УНІВЕРСИТЕТУ…
У 1984 році в СРСР функціонувало 146 вищих учбових закладів, в цьому числі університетів – 9, технічних вузів – 50, сільськогосподарських – 17, вузів з економіки та права – 10, педінститутів – 30, міліцейських вузів – 15, фізкультури та спорту – 3, культури та мистецтва – 12. До мережі вищих учбових закладів відносяться також 25 філіалів вузів України, 7 спеціалізованих факультетів та відділень і 12 загально технічних факультетів.
В середині 80-х років проводилася реформа загальноосвітньої і професійної школи. Вищі учбові заклади України вносили значні внески в її реалізацію. Основні заходи, направлені на рішення питань реформи, дали деякі позитивні результати. Значно покращилася якість навчання в вузах, як в плані підготовки студентів, так і в відношенні їх психолого-педагогічної підготовки до роботи в школі. На основі співпраці поступово зароджувалася система до вузівської підготовки та відбору абітурієнтів. В університетах функціонували підросткові предметні школи, Малі академії наук, факультети до вузівської підготовки, проводилися олімпіади по загальним, гуманітарним і точним наукам.
З 1984 року педагогічні інститути та університети почали проводити прийом по напрямленнях педрад шкіл, відділів освіти на факультети, що підготовляють педагогічні кадри. Система заходів по професіональній орієнтації молоді дозволила зберегти в ряді 80-х років високий конкурс поступаючи на педагогічні спеціалізації.
Після дістання незалежності в суверенній Україні почала формуватися своя політика в районі вищої освіти. Вона орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, форм і методів навчання, відродження національного характеру, примноження інтелектуального потенціалу країни.
В сьогоднішній час в Україні працює 15 класичних університетів. В 90-ті роки продовжувала спостерігатися тенденція реорганізації великих інститутів країни в університети. Довгі роки була відсутньою традиція підготовки спеціалістів в формі екстерна, а в 1995 році знову була на лавах університетів.
В продовженні останніх років була знедолена державна монополія в районі вищої освіти. Відкрито вузи з різними формами власності: міжнародні, власні, комерційні та спільні, які доставляють можливість дістання вищої освіти великій кількості випускників середніх та середньо спеціальних учбових закладів.
Розвиток платного і безплатного вищого навчання, з однієї сторони, відкриває можливість підготовки спеціалістів на комерційній основі по договорам; з іншої сторони, різко зменшує кількість міст для поступаючи на державний бюджет і закриває доступ в вузи тим, що не мають можливості оплатити своє навчання.
Маючи значний науковий потенціал і будучи ведучими відділами освіти, університети традиційно являються великими центрами підготовки спеціалістів. Вони створені забезпечувати кадрами різних профілів: від освіти до медицини, від промисловості до культури та права, від політики до директивних органів держави.
Університети, располагая значними рядами вчених-педагогів, комплексом науково-дослідницьких та навчальних підрозділів, являються великими культурно-просвітницькими центрами. Вони виконують велику роботу по розгалуженні знань та досягнень в районі гуманітарних і точних наук серед навчаючої молоді, педагогів середніх та середньо спеціальних учбових закладів, службовців та інженерно-технічної інтелігенції.
Для 90-х років характерна тенденція, зв’язана з підготовкою в університетах висококваліфікованої педагогічної інтелігенції. На шляху до заданої мети зроблено чимало: в державні документи і учбові плани зложені ідеї гуманізації та гуманітаризації педагогічної університетської освіти, помітним стало місто культурологічних, загально розвиваючих дисциплін в змісті освіти.
Університети, на ряду с педагогічними інститутами, займають провідне місце в розвитку и досконалості середньої, середньо спеціальної і вищої освіти, підготовці вчителів для середніх шкіл, училищ, технікумів і вузів. Провідну роль відіграють університети в системі непереривної освіти , після вузівського підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, вчителів і керівників шкіл, працівників різних галузей державного господарства.
Нет комментариев. Ваш будет первым!
